Метод виховання «Зроби так, як я сказав» більше не ефективний. Можливо, ви говорили собі: «Ніколи не буду виховувати дітей так, як це робили мої батьки!» Або «Мої батьки били мене, і нічого зі мною не сталося, тому і я буду використовувати цей прийом». Обидва цих варіанти — рефлекторна реакція, яка не має ніякого відношення до принципів правильного виховання дітей.  Важливим для психічного здоров’я дитини є психологічний клімат сім’ї. Він суттєво впливає на дитину, формує  стан комфорту або ж дискомфорту.

Нижче подано стислу характеристику чотирьох стилів батьківської поведінки, визначених з огляду на співвідношення двох параметрів – рівня батьківського контролю та характеру взаємин.

Авторитетний

Високий рівень сприйняття власних дітей, батьки  визнають та заохочують ріст автономії. Дорослі  відкриті до спілкування та обговорення з дітьми встановлених правил поведінки; допускають зміну своїх вимог у розумних межах; діти дуже добре адаптовані: впевнені у собі, у них розвинений самоконтроль і соціальні навички, вони добре вчаться у школі та мають високу самооцінку.

Така родина вирізняється високою відповідальністю за дитину і свідомим ставленням до її виховання. Тут дитині виражають любов і доброзичливість, з нею граються і розмовляють на теми, що цікавлять її. При цьому її не «садять» собі на голову і вчать зважати на інших. Вона знає, що таке «треба», і уміє дисциплінувати себе. В умо­вах такої родини росте повноцінна людина з відчуттям власної гідності і відповідальності за близьких. У школі дитина з такої родини швидко знаходить самостійність, вона уміє будувати стосунки з однокласни­ками і знає, що таке дисципліна.

Авторитарний

Батьки закриті для постійного спілкування з дітьми;  віддають накази та чекають їх безумовного виконання; встановлюють жорсткі вимоги та правила, не допускають їх обговорення; дозволяють дітям лише незначною мірою бути незалежними від них. Їх діти, як правило, відлюдкуваті, боязкі та похмурі, невибагливі та дратів­ливі; дівчатка найчастіше пасивні та залежні протягом підліткового та юнацького віку; хлопці можуть стати некерованими та агресивними.

Така родина вимагає неухильного  виконання всіх вказівок, допускає фізичні покарання. Така «увага» до дитини ніт­рохи не краща від відчужених батьків. У подібних родинах дитина так само самотня і нещасна. Згодом у таких родинах зростають або невпевнені в собі, невротизовані люди, або агресивні і авторитарні — схожі на своїх батьків. У школі ці риси особистості  вже проявляють себе у стосунках з однолітками.

Ліберальний

Батьки слабко або взагалі не регламентують поведінку дитини; присутня безумовна любов. Вони відкриті для спілкування з дітьми, але домінуюча спрямованість комунікації — від дитини до батьків; дітям надається необмежена воля при умові незначного керівництва з боку батьків; дорослі не встановлюють будь-яких обмежень; діти схильні до неслухня­ності та агресивності, у присутності чужих людей поводять себе неадекватно та імпульсивно, невибагливі до себе; деколи такі діти стають активними, рішучими та творчими, але це, в більшій мірі, винятки. Така родина зі став­ленням потурання до дитини будує свої стосунки з нею на принципі вседозволеності. Дитина в такій родині будує свої стосунки на рівні горезвісних вимог «Дай!», «Мені!», «Хочу!», «Не хочу!», «Буду!», «Не буду!» і т. п. Вона не розвивається як соціально зріла особистість. Тут відсутнє найголовніше, що необхідне для правильного виховання дитини, — розуміння того, що таке «треба». У подібній родині формуєть­ся незадоволений навколишніми людьми егоїст, який не уміє вступати в позитивні взаємини з іншими людьми, зростає конфліктна і важка людина. Вона буде нещаслива серед людей, і її особисте життя залежатиме від досвіду сімейних стосунків у батьківській родині. У школі дитина з такої родини не уміє будувати стосунки з однолітками — вона не привчена поступатися і підпорядковувати свої бажання загальним цілям.

Індиферентний

Батьки не встановлюють для дітей ніяких обмежень; байдужі до власних дітей. Вони закриті до спілкування через те, що обтяжені власними проблемами, у них не залишається сил на виховання дітей. Якщо байдужість батьків поєднується з ворожістю (як у батьків, що нехтують власними дітьми), дитину ніщо не утримує від звільнення своїх найбільш  руйнівних імпульсів, а також від прояву схильності до асоціальної поведінки.

Така родина відчужена, незацікавлена в дитині. У ній дорослі або байдужі до своєї дитини, або активно уникають спілкування з нею і вважають, що краще тримати її на відстані — психологічній дистанції. Незацікавленість батьків розвитком і внутрішнім життям дитини робить її самотньою, нещасною істотою. Згодом вона обере відчужене ставлення до людей або агресивність. У школі дитина з подібної родини не упевнена в собі, їй важко у взаєминах з однолітками.

Гіперопіка дитини (як окремий стиль та тип родини) У цьому випадку родина повністю фіксує свою увагу на дитині: у формі попередження загрози перед нещасним випадком або тяжкою хворобою; прагненням компенсувати свої невдачі майбутніми успіхами дитини;  оцінкою своєї дитини як вундеркінда, тощо. У такій родині батьки «розчиняються» у своїй дитині, присвячують їй своє життя. Добровільне жертвопринесення невротизує батьків, вони починають сподіватися на подяку від своєї дитини в майбутньому, але, не бачачи подяки в сьогоден­ні, страждають, не розуміючи, що вони ростять інфантильну, невпевнену в собі невротизовану людину, яка повністю позбавлена самостійності. Така дитина постійно прислухається до своїх відчуттів: чи не болить «голівка», «животик», «шийка»? Зменшувально-пестливі назви частин свого тіла залишаться ще довго в її лексиконі і смішитимуть однолітків. Властива дитині з подібної родини інфантильна і залежна поведінка не дає їй можливості спілкуватися на рівних з однолітками. Вона займе підлеглу позицію, знайшовши собі покровителя серед однокласників.

Виходячи з вище зазначеного, можна констатувати, що най­краще адаптуються діти авторитетних батьків. Тому важливо, щоб саме цей стиль батьківської поведінки закладався в родині як найбільш ефективний та продуктивний для реалізації таланту дитини (так як саме ця модель закладає в дитині найбільш гармонійну систему соціальної поведінки, що дає можливість їй реалізувати себе).

Неправильні типи виховання призводять до неврозів – неврастинії, істерії, психастенії (функціональний розлад, “зрив” вищої нервової діяльності через напруження – збудження, гальмування та їх динаміку).

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Solve : *
32 ⁄ 4 =